Новая Фантастика

А люди так живуть... Хто винен?


Морозно... всі проходять… мимо...
А ти стоїш і дивишся в нікуди... трохи дивно...
Тремтить простягнута рука, в очах застигли сором й біль,
Що жебракуєш, просиш їсти... зимно...

Настане ніч і ти підеш... але куди?!...
Скрізь холодно і сумно... скрізь щасливі люди...
Притулишся до батареї, наче тінь
І щоб зігрітись, кошеня запнеш в хустину і до грудей...

На ранок - знову люди, знову бруд...
І соромно дивитись всім у вічі -
Ти вчителька... була... а зараз тут...
Неначе той злидар з середньовіччя...

Ховаєшся поглибше у хустину -
Лише б ніхто з минулих учнів не впізнав
І простягаєш перелякано долоню,
Клянеш сама себе - "щоб чорт забрав"...

І знов, вночі, вертаючись "додому", у підвал,
Пляшки збираєш ти сором'язливо, тінню...
Лише б на хліба шмат було...
І плачеш, просиш, щоб хоча би Бог тебе не кинув...
...

Жахлива доля і... страшне таке життя...
Ми всі щодня проходим повз людей, що стали тінню...
І відвертаєм погляд від знедолених очей...
Хто винен їм і нам, що люди так живуть...
Хто винен?!?

***
05-06.02.2012

***

Кожен із нас хоча б раз у своєму житті клав якусь копійчину у простягнуту долоню... Клав поспіхом, соромлячись... Відводив погляд, знітившись... і біг далі у справах, забувши вже за хвилину ту руку, ті очі, від яких сховався, відвернувшись... той зацькований погляд, згорблену безнадійну постать... навіть про існування тієї людини... забувши...
Люди-тіні... їх багато, вони скрізь, вони усюди... але ми навчились їх не помічати, хоча вони поруч... простягають руки...
Не всі і не завжди вони були такими... Колись вони як і ми: жили, спали у власних ліжках, працювали, бігли у справах... У когось із них є діти!!! Хтось самотній...
Але зараз вони - люди-тіні, не потрібні нікому і нічому, кинуті напризволяще іншими людьми, власними дітьми, родичами... всесвітом...
Про них згадують лише у кризових ситуаціях в країні (а іноді і не згадують, тут кожен сам за себе) і у люті морози...
Телебачення висвітлює як гарно ми турбуємось про безхатченків – збираємо для них хатній непотріб, створюємо пункти обігріву, годуємо, роздаємо безкоштовні чай і каву...
Чи це турбота?
Бо вже одразу після перегляду чергового сюжету в новинах, передавши пакунки з мотлохом, купивши комусь чашку чаю, забуваємо... так само, як і вуличні очі, простягнуту руку, безнадійний погляд...
А як ми кривимось, коли якась чистенька бабуся із одвічною "кравчучкою", що гуркотить, натикаючись колесами на камінчики і дзеленчить пустими пляшками, підходить до нас літнім вечором і просить, відводячи очі: "Діточки, пляшечку не залишите? Тут порожні є, можна я заберу?"... І ми, такі успішні (для неї), розморені пивом і літньою спекою переважно зневажливо кидаємо оком і промовляємо щось на кшталт: "Іди звідси. Не заважай – не бачиш, люди розмовляють. Доп'ємо – забереш"... неначе вона не людина.. і без огляду на вік... презирливе і образливе "ти"... і наче до істоти, до тварини, до... А дехто навмисне б'є ті нещасні порожні пляшки, або запихає у них недопалки, плює... А потім, відійшовши на декілька кроків спостерігає за тим, як старенька зі сльозами на очах намагається вибрати щось із купи брудного сміття... щось, за що вона зможе отримати якусь копійчину...
Ми проходимо повз і намагаємось не помічати... Ні, ми просто не помічаємо... Ми вже звикли... І вони звикли... І до нас, байдужих, і до такого існування...
А хоч хтось замислювався – чому вони такі?
Хоча б хтось намагався уявити себе або (борони Господь) своїх батьків або дітей на їх місці...
Звісно, не уявляли, бо з нами, успішними в своїх життях, такого просто не може бути!
Не зарікайтеся!
Ніколи і не від чого!
Все може бути...
Будь що і будь з ким...
Можливо, все ж таки слід хоча б не забувати ті очі, вираз обличчя, тремтячі руки маленьких охайних (іноді не дуже, але з натяком на це) стареньких, які сором'язливо і принизливо для самих себе простягають долоні... Вони роблять це непомітно, нічого не просять і не тримають табличок і клаптів паперу з проханнями в руках... Вони просто тихо стоять, десь на розі вулиць, або біля виходів із супермаркетів, чи просто в переходах...
Стоять тихо, непомітно і проживають подумки власне життя...
Соромляться, коли їм тицяють у руку гроші... але беруть і буркочуть щось вдячне... Беруть, щоб вижити, щоб було що їсти... а очі, постать, усе тіло наче випромінюють біль, сором, тугу, страх і безнадійність...
Люди-тіні...
А чому вони такі?
Чому такими стали?
Хто винен в тому, що вони існують?
А, може, що?
Звідки вони беруться...
І куди ідуть, коли... дійшли до межі, до грані, до...


а вот еще... но на украинском...

Глаза – чужие – черной вишней…
Рот – искаженный криком «Мама!»…
Игла в запястье… ночь… больница…
Постель… тревога…. Жизни мало….

В беспамятстве проходят сутки…
Мелькают люди, руки, лица…
И боль сменяется забвеньем –
Как будто было… Вроде снится…

Обнять так хочется родное
И будто пахнет нежно - мамой
Но вдох… и снова крик и слезы…
И снова капельницу ставят…

Потом, глаза открыв, не видя
Картинки: мама, папа, баба…
Зовут… и силы нет услышать…
Игла…. Картинка исчезает…

Укол – приходит вновь прозренье –
Сквозь мутной пелены туман…
И мама нежными глазами
Склонилась тихо слезы пряча…

Проходит время – вроде лечит
Уже мы не идем по краю…
Прижаться и обнять по крепче -
Не отпустить тебя, родная…

24.08.2010 (больница, Дочери)

**************************************
Я поняла, что ночью – проще жить…
В ночной тиши, все проще и понятней –
Никто не будет непонятно говорить,
И все так близко, просто и приятно…
Не будет лжи обид и резких фраз,
Ведь ночью спят и лгать тебе не могут,
А может быть, обидеть не хотят,
Иль что-нибудь обидное затронуть…
В ночи и фонари добрее и родней,
И звезды освещают путь заблудшим…
Я поняла, что ночью легче жить,
Ведь те, кто мирно спят – тебе не плюнут в душу.

***************************************

Все уснули давно… почему-то не спится
Я листаю на кухне воспоминаний страницы…
Все рисунки, стихи, фотографии, письма –
Все, по воле моей, оживляет застывшие лица…

Тихо капает кран, где-то псина сопит,
Рыбки, сонный диван, лишь будильник не спит
Он тихонько считает минуты покоя,
До утра, до подъема, до …. Боя…

Время капает вниз, как из крана вода,
Выливается в трубы, просто так, в никуда,
Словно талой воды ручейки по весне,
Убегают мгновения жизни во сне…

Просто, может быть страшно уснуть,
Пропустить те мгновения, что отведены, пусть..
Просто страшно уснуть, – и бояться не встать,
Не проснуться и новый свой день не начать…

Может хочется жить, как нигде, никогда
Может просто боюсь, что случится беда…
Можно кран прикрутить, просто выключить воду
(Она, кстати, как время сейчас дорога)
Но вот время, увы, ты ведь не остановишь,
И не выключишь кран, тот, где время – вода…

************************************

Сквозь пальцы сочатся секунды, минуты,
И капают вниз, из ладошек – часы,
Дни, недели, года, возлегают в подножье…
У подножия прожитой жизни-горы…

Горы есть из песка, есть из камня, из пепла,
Кто как жизнь, из того, что попало сложил,
Кто-то строил размеренно и неторопливо,
Кто-то сыпал, что мог, до потери сил…

У кого-то стена, у кого-то заборчик,
Кто, лишь ряд из кирпичиков низкий сложил, –
Не хватило камней, не хватило цемента,
Может, горстки песка, а в последствии – сил…

Кто-то пеплом засыпал бумажным, картонным,
Вот и все, что осталось от бумажных работ,
Просто сжег и ушел, а наследие – горы…
Горы пепла, трухи и забытых дорог…

Кто-то шел, собирая для жизни, в фундамент,
Все, что думал когда-то домой принести…
А остались лишь горы любви и мечтаний,
С нестареющим плюшевым мишкой и … стих…

Бродит время рекой, омывая те горы…
Где-то сточит, а где-то разрушит совсем…
Просто хочется, чтоб, капель времени – моря
В этой жизни хватило на всех…

отдаю на суд профи - людей имеющих непосредственное отношение к творчеству... еще вопрос, а на укр.мове можно???